Легенда про вирій

 

 Легенда про вирій

Колись давно, коли птахи ще вміли говорити, трапилася ця іс­торія.

Одного разу, коли в ліс прийшов Холод і став лякати мешканців, що заморозить їх, зібрались птахи на раду. Сіли вони на кремезному дубі, що ріс над берегом, і заговорили. В озері плавали Лебеді. А вода була така холодна, що вони аж похворіли. Стали птахи скаржитись на Холод, що весь час дошкуляє їм, і на Голод, який сказав, що поморить їх незабаром.

— Що його робити? — запитав Соловейко. — Я боюся, що помру.

— Я вже хриплю, горло в мене болить, — підтримав його Жайво­ронок, — а без пісні я жити не можу.

Сумно стало птахам, страшно. Лебідь аж заплакав:

— Ой, мені теж страшно!

Треба вміти жити. Вчіться в мене. Я за себе не боюсь, — мовила Сорока.

— Головне — ближче до людей перебратися, а там уже не пропаду: десь вкраду кусок хліба, десь біля курей пшеницею поласую. Не біда!

Подивились на Сороку здивовані пташки.

— Як це «вкрасти»? Як це «ближче до людей»? Ми любимо ліс і житимемо тільки тут.

Та ось підлетіла до них Зозуля і сміливо заявила:

— Я чула, що є така країна пташина — Вирій. Там тепло, тож, хто хоче, летімо! Ми, Зозулі, летимо першими.

Страшно пташкам залишати рідні місця, та робити нічого. Стали вони збиратись зграйками і готуватись до подорожі. Але не всі птахи повірили Зозулі. Вони придбали собі теплі шубки і полетіли за Соро­кою.

Відтоді кожної осені птахи відлітають у Вирій, а найсміливіші залишаються зимувати в наших краях.